Eye Sea Gallery

Це спогад з дитинства — вид з мого секретного дерева. Спочатку я ховався там для того, щоб палити, бо дев’ятирічним дітям палити забороняють. А потім, навіть якщо у мене не було цигарок, я залазив на нього, бо те дерево стало моїм безпечним простором. Там можна було почути все, що турбувало мене з середини. У дорослому житті, такі місця знайти дуже важко. Ці роботи існують для того, щоб я лише подивившись на них мить, міг заплющити очі та хоч на деякий час потрапити у свій власний безпечний простір та відпочити від важкої реальності.
Другий рік я вимушено розлучений зі своєю родиною.
Другий рік я веду із собою безконечні діалоги, виправдовуючи себе, потім звинувачуючи, і так по колу. Я маю психологічний розлад на фоні самотності, відчуття бездіяльності, особистої меншовартості, а нереалізовані любов і сексуальність чимдалі активніше вичерпують мої внутрішні ресурси. Мені пощастило. Пощастило жити в технологічну епоху дистанційного спілкування з рідними, проте це все одно що годувати людину одними лише ірисками.
Мені пощастило заглибитись в мистецтво, зробити його своім компаньйоном, спонтанним та неленійним виміром з полегшеним переживанням реальності.
Представлені роботи є моєю особистою боротьбою з посттравматичним синдромом, спричиненим війною. Я говорю «моєю», а маю на увазі жахаючу кількість людей, зазнавших таких самих уражень.
Війна — це руйнівна реальність сьогодення. Окрім руйнації вона несе із собою емоційну трансформацію суспільства.
Туга за близькими, тривога і суспільне горе матимуть довготривалі психологічні наслідки. Чи вистачить стійкості духу пропустити крізь себе цей жах? Мабуть декому, але й лишаться ті, хто решту життя житиме з відкритою раною.
Свідоме суспільство має працювати над підтримкою тих, хто її потребує, підтримкою діалогу про людей, переживших страждання, та про тих, що продовжують жити в нескінченному жаху.

Ці роздуми стали основою серії Михайла Тарасенка “Вид з дерева: безпечений простір”.

Виставка в галереї Eye Sea Gallery триває з 12 квітня до 1 травня 2024 р.